«Ким ти був, та чим займався до полону — байдуже. Ти винен, бо ти — українець», — броварська вчителька Вікторія Андруша, яку росіяни викрали 25 березня, повернулася з рашистського полону 29 вересня. За два тижні у Києві вона зустрілася з журналістами та розповіла про умови перебування в Курському СІЗО
«На щастя, так, зараз кажу — на щастя, мене нікуди не перевозили. Про інших цього не скажеш, людей постійно перекидували з місця на місце. Куди везуть, чи надовго — не повідомляли. А коли людина приїжджає на місце і запитує, де вона, відповідають: “Яка тобі різниця?” Мене перевозили в інше СІЗО та жіночу колонію лише перед обміном. Так я здогадалася, що мене скоро відправлять додому”, — розповіла Вікторія.
Жодної інформації полонені українці не отримують. Спілкування з родичами, навіть між ув’язненими в різних камерах — заборонено.
Не жалійся. Не провокуй. Співай
Будь-які скарги на те, що чогось не вистачає, або чогось не видали, діють на росіян як червона ганчірка на бика.
“Реагували дуже жорстко, з чоловіками зазвичай розправлялися фізично. Після цього вони знущаючись, запитували, чи комусь ще потрібен лікар. І навіть якщо хтось казав «так, мені потрібен лікар», у відповідь чули: “Зараз ми тебе полікуємо”, — розповіла Андруша.
Кожен ранок у Курському СІЗО починався однаково: обов’язково співали гімн росії. І якщо хоч комусь з працівників не подобалося виконання, наприклад, надто тихо чи нерозбірливо, — змушували співати знову й знову, доки не скажуть: годі. Був ще список пісень на щодень, твори військового та патріотичного характеру.
«Співала тих пісень з ненавистю та огидою, а потім я усвідомила, що залишаюся тут невідомо на який час і маю просто вижити. Мені вдалося максимально абстрагуватися й співати, наприклад, «Я — русский» автоматично. Нас часто примушували співати для новеньких, щоб ті вчили слова», — згадує дівчина.
В камерах утримували від трьох до 22-х осіб, вони могли балакати між собою, але дуже тихо і без емоцій. Інакше одразу у двері загрюкають і ув’язнені будуть розповідати про що говорили спочатку охоронцеві, а наступного ранку — слідчому.
«Виявляти емоції, щоб бодай частково відволіктися від того психологічного стану у якому перебуваєш, треба вкрай обережно. Контролювали себе постійно, бо нас могли підслуховувати під камерою, а потім викликати на допит».
Рухатися коридорами вимагали лише під кутом 90 градусів з руками, заведеними за спину. Чоловіків змушували заведені руки тримати на рівні лопаток, долоні мали бути відкриті, щоб було видно, що в них нічого немає. В жодному разі не можна підіймати голову, не можна прямо дивитися на працівників СІЗО. Але полонені неухильно дотримувалися тільки одного, найголовнішого для себе правила — залишитися живим. А для цього потрібно не провокувати ворога.
“Жити за їхнім режимом, максимально поводитися так, щоб тебе не бачили, й не чули. Не провокувати навіть на розмови. Принаймні в мене було саме так”, — сказала вона.
Дотримуватися такої поведінки якраз було дуже складно. Особливо у перші тижні.
«Всі ми проходили через приймальник. Чоловіків там стригли налисо. Дівчат — тільки лякали. Зістригти волосся — то покарання за непослух. Були випадки, коли дівчат дійсно голили налисо. Щодо мене — обійшлося погрозами. Не так зробила, не так глянула, сказала — «зараз обріжемо волосся».
Обов’язковим у Курському СІЗО є звернення “гражданин начальник”, а також відповіді “так точно”, “никак нет”. Не можна підіймати очі, заговорювати першим, стримувати себе повсякчас і над усе не реагувати на ворожі провокації.
«Основним було перестати реагувати на погрози. Коли ставиш їх в нестандартну ситуацію, вони не завжди знають, як поводитись. Тобто, ти відмовляєшся щось робити, вони погрожують, ось якась буде фізична розправа, а ти: «Добре, робіть. Але ми мовчати про це не будемо».
Втім, скаржитися теж не мало сенсу. До СІЗО, де перебувала Андруша, щотижня приходив громадянський прокурор. Вважалося, що з ним можна поділитися незадоволенням. Але опісля працівники установо жорстоко «мстили» за скарги. Особливо тим, кого вважали «навідниками» та «корегувальниками». Як Андруша не переконувала, що вона вчителька математики — їй не вірили, «корегувальниця» та й по всьому.
Російські військові наприкінці березня викрали 26-річну Вікторію Андрушу з власного будинку у селі Старий Биків на Чернігівщині, куди дівчина приїхала до батьків. Вона вважає, що окупанти шукали саме її, коли проводили обшуки у будинках села, бо чула фразу від одного з росіян після перегляду її телефону: “Це вона, пакуємо все й поїхали”, — звинуваючи дівчину у передачі ЗСУ інформації про пересування ворожих військ.
Під час прес-конференції Вікторія підтвердила, що справді листувалася з військовими українського спецпідрозділу: “Я дійсно співпрацювала з ними, сподіваюся, змогла допомогти».
«Я боялася раптом прокинутися…»
Вікторія зізнається, що до останнього не знала, що йде на обмін. Підозри про те, що може скоро опинитися на волі виникли, коли її вперше за довгий час перевезли до іншого СІЗО — Брянського, ближчого до кордону з Україною.
«Дорогою ми почули, що мають забрати ще двох чоловіків: ми здогадалися, що нас не етапують, а дуже можливо — везуть на обмін. Це підтвердив один із спецназівців, котрий нас супроводжував. Він знаками показав, що нас відправляють додому.
Остаточно ми зрозуміли, що їдемо додому, коли нас посадили у військовий автобус і нам не закрили очі. За якийсь час почули фразу: «Снимайте им наручники. Дальше они едут сами», — так ми зрозуміли, що наближаємося до України. З нами їхав солдат, який не вірив до останнього, що нас повертають. Ми йому кажемо: «Читай, ось написано Україна, а він повторював своєї — я не вірю».
І правда, першу добу в Україні, поки ми були в лікарні, мали такий стан… Я боялася раптом прокинутися і знову побачити облуплені стіни у камері».
Дівчина згадує, що про своє звільнення дізналася ще у травні. Слідчі визнали, що її дії не нанесли шкоди російським військам. Але в неволі тримали до кінця вересня. Іноді, зізнається Вікторія, віра у повернення зникала, бо очікування того заповітного дня тривало надто довго.
Зараз вчителька планує повернутися до своєї професійної діяльності, у свій броварський ліцей №5. І щаслива навіть з того, що нарешті спить спокійно.
«Відколи повернулася додому, я сплю міцним сном. Мені не сниться жахіття російського СІЗО, не сниться нічого. Пережила, переступила й пішла далі».
