«Не знаю, чому його не забрали, – з-під форменого комірця Вадим дістає золотий ланцюжок, – може подумали, що це не золото, адже такі речі зазвичай ховають, а мій на столі біля ноутбука лежав»
Поки будинок Вадима Селюка грабували орки він, старший солдат ЗСУ, заряджаючий ПТРК «Стугни», одну за другою знищував бойові машини російського ворога. Відео його «влучної» роботи розліталися, набираючи тисячі вподобайок. За героїзм і самовіддану службу, проявлену у боях за Бровари, Вадима нагороджено двома відзнаками: медаллю «Захиснику Вітчизни» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Але він бачив тільки накази. Нагороди досі не отримав.
«Нащо вони мені? Я ж не заради орденів воюю. Й не заради грошей», – каже Вадим.
Для військовика – це друга війна. Свій перший бойовий досвід Вадим здобув на Донбасі у 2016 році. Згадує, що у танковій броні почувався захищеним та війну в основному бачив крізь оглядову щілину БМП. А під Броварами – інакше. Там на коротку мить стало страшно. Потім про страх вже не думав:
«Це правда, що наші хлопці міцного бойового духу. Бо усі захищали свою країну, а я – рідну Богданівку. За спиною стояла хата моєї хресної і село, де я народився, де виріс. Просто не міг впустити в село орків, бо то була МОЯ земля, на якій жили МОЇ люди».
Вадим звільнився із ЗСУ у 2018 році. Через три роки повернувся. Підписав контракт з голосіївською ТРО, звідти відкомандирували у 72-гу бригаду. Стверджує, що тепер бачить себе тільки в армії.
У Скибин за наказом командування прибув увечері, 24 лютого. Але той самий бій, у якому наші бійці розгромили полк окупантів на шляху до Києва, відбувся на 16-й день війни.
Колона супротивника увійшла до Скибина, розтягнувшись на багато сотень метрів. Голова колони потрапила у засідку наших бійців, які накрили її щільним вогнем мінометів та ПТРК.
Українська легка піхота обійшла трасу з флангу через цвинтар і заглибилася в ліс. Осідлавши трасу через лісисту місцевість біля села Залісся з півночі, українські війська почали вражати хвіст колони за допомогою ПТРК і РПГ.
Головний танк накрили зосередженим вогнем артилерії й мінометів. Хвосту прилетіло з гранатометів — обидва спалахнули, наче сірники.
«Бій у Скибині тривав десь півгодини. Ми їм швидко насипали, вони розвернулися і навтьоки. Добивали їх «в спину». Саме тоді наша команда обслуги «Стугна» збила п’ять коробок: два танка, БМП, БТР і машину піхоти. І в Новій Басані стільки ж».
У Новій Басані бійці 72-ї бригади «тримали» дорогу на Перемогу. Цим шляхом пересувалося 130 коробок ворожої техніки.
«Нас півсотні військових зайняли позицію на мосту, під прикриттям артилерії з Броварів, ми працювали «Стугнами», «Корсарами» і «Джавелінами». Ними й обійшлися. Важка техніка навіть не вступала в бій».
Цю війну Вадим називає великокаліберною. Військові майже не користуються автоматами.
«Ми тоді підйшли дуже близько до ворожої піхоти, якої там було небагато. Десь на кілометр з «хвостиком» перестрілювалися. Але не знаєш, чи попав, чи ні, бо далеко і не видно».
У коротку перерву між боями (солдат вже мав наказ про відправку на Донбас), Вадим знайшов час для інтерв’ю «Громадському ревізору». Розмірковує: «Я не бачив полонених росіян, тільки мертвих, тому, не знаю, що вони пояснюють на своє виправдання. А ще прикривав тил групі зачистки. І бачив, що росіяни залишили після себе у наших селах. Не поспішайте вважати їх тупими орками з бойовим духом «нижче плінтуса» – вони агресивні, безжальні та повірте мені, дуже вмотивовані. З такими треба вести бій на випередження, аніж чекати, доки «гості» зайдуть у дім».
- Вадиме, а яким для вас був ранок, 24 лютого?
- Аномально тихий. У селі на диво, навіть собаки не гавкали.
