У нього вцілів дім, живі дружина, донька та онук. Війна залишила пану Анатолію іншу згадку – стопу без пальців, ампутованих через гангрену. У порівнянні з людським горем інших окупованих міст, втрата цього чоловіка – майже незначна. Проте він волів би не знати й такого болю, відчуття безпомічності й страху
«Напередодні жінка з онуком поїхали в Київ, купити продукти, бо у Гребельках магазинів нема. А наступного дня – війна. Вони там і залишилися, у дочки нашої. А я в селі. Сам», – розповідає Анатолій.
Проблема з ногою спочатку мала вигляд крихітної подряпини. Коли на городі припаркувалися ворожі танки, у Анатолія скінчилися всі медикаменти.
«Палець почорнів. Ліків ніде взяти. Я нишком дзвонив доньці у Київ, просився, щоб забирали мене, бо закінчилися ліки, закінчилося все. Від пекельного болю кричав ночами. Росіяни те чули, сміялися: «Давай дєд, ми тєбя на росію завєзьом, там вилєчат».
Допомагати старшому чоловіку заходився сусід Ігор. З порогу не сходила вівчарка Ніка.
«Орки зірвали всі застібки й замки на дверях. Зачинятися не дозволяли. Тоді на вході сіла наша Ніка. Чужинців в дім не впускала. Солдати перемовлялися зі мною через вікно, добре, скло вилетіло від вибуху».
Пан Анатолій досі чудується: вони з Ігорем окупацію перебули в хаті, а освободітєлі ховалися у погребі.
«Рузькі поїли у погребі все, навіть насіннєву картоплю. Запитував одного, що вони тут роблять, а він каже: «нам нє нравітся ваша власть». Дивно, питаю, звідки ти знаєш про нашу владу? А він мені: «Малчі, дєд, а то на курок нажму і будет тєбє всьо бєзразлічно».
Чоловік каже, що свинособаки натискали на курок так само легко, як дихали. Анатолій називає чотирьох убитих рашистами односельців: похилого віку брати, яких розстріляли вдома, сусід, який зранку вийшов на ганок потягнутися…
«Це тільки ті, про яких потім розповіли. Я ж з дому не виходив. Кури в сараї були зачиненими два тижні. Ігор боявся вийти, хоч зерна якого насипати. Вбивали зразу».
Анатолій готувався до печального фіналу, аж тут почув, що у сусідньому через п’ять кілометрів селі – евакуація, потім у селі ближчому людей вивезли, а у Гребельках – нікого. Аж тут зателефонувала донька: «Тату, завтра сідай на ганку і чекай, за вами приїдуть».
«Сів, сиджу, дивлюсь, Боже! І правда їдуть! Доїхали до початку села і стали. Один рашистський БРТ там перегородив дорогу, другий – поруч стоїть. Евакуаційна колона зупинилися. Думав, перебалакають зараз та й під’їдуть ближче. Коли наші розвернулися та й поїхали назад».
Бідолашний згадує події тримісячної давнини й плаче так само гірко, як і у той день, коли довгоочікуваний евакуаційний автобус не доїхав буквально з десяток метрів.
«Я кажу, Ігорьоша, біжи наздоганяй, проси, щоб повернулися. А росіяни знову регочуть: «садісь в тачку, дєд, щас догонім».
У той день Анатолій з Ігорем та вівчаркою Нікою таки виїхали з окупованого села. Один з російських вояків змилувався, дозволив евакуаційному автомобілю повернутися і забрати людей.
Після ампутації пальців чоловік повернувся додому. Попереду ще ампутація, пальці чорніють далі. Але пан Анатолій каже, що все найгірше з ним вже сталося у березні. Зараз для нього головне, що найдорожче вдалося зберегти, а найдорожчі – не під обстрілами.
