Повне «очищення» влади – головна вимога Майдану. Згадали? Ми тоді вимагали новій обличчя в політиці. Хотіли, щоб прийшли якісь освідченні професіонали, всі як один з західною освітою, прозорою біографією та «руками, які ніколи не крали». Натомість багато «нових облич» виявилися не такими вже й новими. А ті, хтовперше потрапили до ВР вже за неповні два тижні роботи відзначилися бійкою. Журналісти навіть зафіксували традиційне «чечетовське» кнопкодавство!
У цій ситуації «демократичні сили» мають виглядати ну просто бездоганно! А що ж насправді? Навіть поверховий аналіз фракційних списків змушує серйозно замислитись над кадровим питанням. Почнемо з президентського блоку у Верховній Раді.
Гончаренко Олексій Олексійович – секретар Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування, член ПАРТІЇ “БЛОК ПЕТРА ПОРОШЕНКА” та відповідної парламентської фракції.
Постать відома не тільки в Одесі, де Олексій Олексійович до останнього займав пост голови Одеської облради.
Свою політичну кар’єру почав в як керівник молодіжного крила Одеського обласного відділення Партії зелених України. Але отримавши в 2005 році другу вищу освіту в Академії народного господарства при Уряді Російської Федерації в Москві, дещо змінив свої політичні орієнтири. В результаті очолив Одеську міську організацію Партії «Союз», головою якої на той час був батько Олексія такій собі Олексій Костусєв – майбутній «регіональний» мер Одеси. Дозволимо собі декілька ремарок. Що таке Партія «Союз» та які ідеї вона пропагує, мабуть, не треба навіть пояснювати. Достатньо тільки подивитись на інші партійні назви, які разом с «Союзом» свого часу входили до об’єднання «Російський Блок»: громадська організація «Російський рух України», партії «За Русь єдину», «Російсько-український союз». Просто «рожева мрія» Володимира Путіна!
Саме з цим «Союзом» Олексій Гончаренко вперше потрапив до «високої політики» – був обраний депутатом Одеської міської ради в 2006 році. Щоправда на той час міський осередок цієї партії вже дружно увійшов до складу Партії Регіонів. Фактично саме на базі «Союзу» в Одесі був збудований міський штаб «регіонів». Як депутат міськради Гончаренкозапам’ятався авторством змін до Регламенту, за якими мовою роботи Одеської міськради поряд з українською стала російська мова. Ще одна гучна подія, пов’язана з Гончаренком. В 2011 році в Одесі був здійснений напад на Михайла Шмушковича, іншого депутата-регіоналаз облради. Гончарено в кращих традиціях Павлика Морозова звинуватив у замовленні цього нападу… свого батька Олексія Костусєва. Мовляв все це – бандитське з’ясування відносин на тлі конфлікту бізнес-інтересів.
Зараз ми спостерігаємо так би мовити розквіт політичної кар’єри пана Гончаренка. Він нарешті хоч і з другої спроби, але потрапив до Верховної Ради. Він представляє «найдемократичнішу силу» в Парламенті! Що правда, методи роботи поки що залишаються дещо «диктаторські». Справа в тому, що чи не на першому ж голосуванні у новій ВР Олексія спіймали за «кнопкодавством». Ще й за іншого представника БПП Дмитра Голубова(до речі свого давнього соратника). Тут, як то кажуть, стаж!
Різаненко Павло Олександрович – народний депутат Верховної Ради від Броварів. Входить до складу Комітету ВР з питань фінансів та банківської діяльності.
За свою п’ятирічну політичну кар’єру був представником «Сильної України» Тігіпка, потім працював з «УДАРом», зараз перейшов під знамена БПП. Окремі факти з біографії Павла Олександровича викликали не аби який інтерес громадськості.
Справа в тому, що вся трудова кар’єра цього нардепа була пов’язана з Російською Федерацією. За даними офіційної біографії Різаненка з 1999 року по 2005 рік він працював у Москві в інвестиційній компанії «Тройка Діалог», де пройшов шлях від консультанта до директора управління інвестиційно-банківської діяльності. З 2005 року по 2007 рік працював в інвестиційній компанії «РенессансКапитал» (РФ) директором управління інвестиційно-банківської діяльності, відповідальним за гірничо-металургійний сектор. З 2005 року по 2006 рік був членом ради директорів компанії ОАО «Корпорация «ВСМПО-АВИСМА» (РФ) – міжнародного лідера з виробництва титану та виробів з нього для світової аерокосмічної галузі. Саме останнє місце роботи Павла Олександровича викликає найбільший інтерес. Справа в тому, що «ВСМПО-АВИСМА» є головним постачальником титановій продукції для російського ОПК. Основні напрямки її використання – багатоцільові атомні підводні човни, космічні ракети-носії, ракетні комплекси, міжконтинентальні балістичні ракети тощо. А це передбачає прямий зв’язок з Міноборони Росії.
Більш того, за інформацією журналістів телеканалу «ІНТЕР» існують документальні підтвердження того, що Різаненко до 2012 року взагалі то майже не проживав на території України. А за українським законодавством такий стан речей позбавляє права навіть балотуватися до Верховної Ради. Проте тоді завдяки судовим рішенням та за мовчазної згоди ЦВК Павло Олександрович таки потрапив до Парламенту.
Що цікаво, деякі дії Різаненка-депутата минулого скликання вказують на те, що інтерес до українського титану в нього зовсім не вщух.
Справа в тому, що займаючи пост заступника Голови Спеціальної комісії ВР з питань приватизації Павло Різаненко доклав над зусилля, щоб «повернути державі» титанові гірничо-збагачувальні та гірничо-металургійні комбінати Фірташа. Проте, таке «повернення» тривало недовго. Вже за два тижні на Вільногірський ГМК зайшло нове керівництво. Де-юре державне управління тепер здійснює ДП «Об’єднана гірничо-хімічна компанія», де-факто – директор цього ДПтакий собі Руслан Журило – людина, яку пов’язують з Коломойським.
Ось так за «допомогою»Різаненкадержавний Вільногірський ГМК перейшов від одного олігарха до іншого. Цікаво, що саме отримав Різаненко у якості компенсації за відстоювання інтересів держави в цьому випадку?
Лівік Олександр Петрович – 44 річний заступник голови правління ЗАТ «Зелений Гай» (пам’ятаєте коньяк «Гринвіч»?), а тепер ще й член Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.
Він теж пройшов до Парламенту під гаслами «Час єднатись!». Пан Лівік має досить «стандартну» для більшості теперішніх депутатів «політичну біографію»: в минулому член Партії регіонів, сьогодні – в авангарді демократичних сил. Олександр Петрович спершу пройшов до Миколаївської обласної ради від Партії регіонів, на виборах в 2012 році прагнув потрапити до Парламенту в списку Партії регіонів під № 164. А ще раніше в 2009 році взагалі то був довіреною особою кандидата в Президенти України Віктора Януковича у виборчому окрузі № 131 на Миколаївщині. За інформацією деяких ЗМІ саме пан Лівік в період Майдану активно фінансував та звозив «тітушек» до Києва. І вже з перших своїх кроків у новій Раді Олександр Петрович публічно закликав колег по фракції шукати точки дотику між БПП та… «Опозиційним блоком».
Герасимов Артур Володимирович – представник бізнесу в лавах БПП.
Він керує досить великою маркетинговою компанією, яка за чутками неодноразово надавала маркетингові та соціологічні послуги фірмі «Рошен». Як бачимо, ніхто не забутий! Артур Герасимов тепер в кріслі нардепа.
І взагалі то складає цілком приємне враження представника нової бізнес еліти. Але настирливі ЗМІ такі витягнули на світ Божий одного скелета з шафи пана Герасимова.
Так, за інформацією каналу «1+1»в оточенні пана Герасимова в 2012 році працював сам… Ігор Безлер. Так, горлівський терорист на прізвисько «Бєс»! Щоправда, пан Герасимов у сюжеті відводить «Бєсу» досить скромну посаду «якогось водія». Тоді як за версією самого «Бєса» його роль в команді Герасимова в 2012 році була набагато важливішою. Цілком можливо, що це звичайний збіг обставин і Безлер дійсно випадково зустрівся на шляху Артура Володимировича. Проте, вірити чи ні в такі дивні співпадіння – право ваше.
«О сколько нам открытий чудных…» писав колись російський класик. Насправді, навіть дуже поверховий аналіз персоналій однієї демократичної сили дає багату поживу для роздумів. Вам нічого це не нагадує?
А минулу Раду з неймовірною кількістю кумів, сватів, коханок та водіїв не нагадує? Чим нова принципово відрізняється від минулої? Точно, комуністів не має!
Захар Макінтош, спеціально для «Громадського Ревізора»
