Актор Віталій Іванченко: «Я відмовився від третього сезону «Слуга народу», бо не знав, що насправді знімали рекламу, а не серіал»

Актор Віталій Іванченко, впізнаваний зараз на столичних вулицях, як лейтенант Дзюба, унікальний тим, що може одночасно зніматися у дев’яти проектах, літрами п’є каву і каже, що його «не берьот», відмовився зніматися в третьому сезоні «Слуги народу», коли зрозумів, що серіал перетворився на політичну рекламу. А ще він зовсім не хвилюється з того, що отой кумедний лейтенант Дзюба з серіалу «Дільничий з ДВРЗ», можливо, зробить його актором однієї ролі.

Головним приводом нашої розмови мали б стати курси акторської майстерності для студентів Академії естрадно-циркового мистецтва, викладачами яких і стали Віталій Іванченко з дружиною, теж акторкою Маргаритою Бахтіною. Про навіщо це йому запитувати нема сенсу: коли вдома концентрат акторського таланту, то цим слід ділитися з підростаючим талановитим поколінням. А ось про те, як подружжя поєднуватиме зйомки та викладацьку діяльність, як навчати студентів акторству в умовах пандемії – хотілося б поцікавитися. Але розмова швидко розплескалася за межі «завданої теми». 

– У мене сьогодні відсипний, – за столиком вже пив каву Іванченко. – Вдалося трохи навіть телевізор подивитися. У нас так і кажуть: маєте два дні – один відсипний і другий вихідний. Бо якщо працювати п’ять днів підряд, то шостий це не вихідний, а щось незрозуміле. Ти нічого не розумієш і таке відчуття, що ти або бігав, або пиячив. Постійно хочеться пити і спати.

– Які ще мінуси в акторській діяльності, окрім глобальної нестачі часу та постійного робочого перенавантаження?

– Ніяких. Виснажуюся, стомлююся, падаю з ніг, але коли працюєш на результат то класно, що ти постійно зайнятий.

– Минулого літа у вас було одночасно дев’ять проектів. За такого щільного графіку, як ви проводите курси? Адже й нині ви зайняті на двох знімальних майданчиках.

– І сам вступив до тієї ж Академії на спеціальність «режисер естради». Минулорічні проекти брав не для кількості, а заради якості і вони всі вдалися. Справляємося й цьогоріч.

У нас з дружиною щільний графік: і зйомки, і встигли дітей подивитися. Плюс відновлюємо виставу після карантину. Граємо тільки ми удвох з дружиною.

І студентам маємо що запропонувати.  Ми не виховуємо їх, вони вже зроблені так, що таких як вони ніде нема: з таким обличчям, таким баченням. Вони індивідуальні. І не треба їх переробляти під себе. Головне — не вбити в них особистість. Якщо їх знищити, то навіщо я поперся туди взагалі?

Навпаки, аби встигати за дітьми, які знають більше тебе, треба змінюватися самому. Ми вчимося у них, а вони у нас. Правило одне — маєш відповідати сучасному поколінню. Зробимо. А час виділимо на все.

– Навчання для студентів платне?

– Більшість місць — бюджетні. На заваді стоїть одна проблема, про яку треба не говорити – кричати. Більше 10 років нема гуртожитку. Керівництво Академії займається цим питанням не перший рік, але не розумію, чому Мінкультури одним розчерком пера не може дати студентам гуртожиток. Адже ці люди, артисти, згодом представлятимуть Україну на міжнародному рівні. З одногрупниками іноді збираємося та згадуємо як пощастило нам, ми жили на Варшавській 22. Там зараз живуть китайці. Я люблю всі нації, але чому українським студентам ніде жити? А якщо поступить якась особливо талановита дитина із Закарпаття, приміром? І у батьків нема коштів на оренду квартири чи кімнати? Готель «Дніпро» продають, наприклад. Віддайте поверх Академії, цього вистачить!

– Задоволені своїми учнями?

– Відбулося три тури відбору. Діти талановиті з різних куточків України. Хотілося б щоб у них все вийшло з нашою допомогою.

– Як продовжується навчання в умовах карантину? Та й чи продовжується?

– Робота триватиме в любому випадку.

Віталій Іванченко нещодавно став студентом тієї ж Академії. Каже, йому стало цікаво чи зможе опанувати ще одну професію — режисера. Але вже за кілька секунд розповідає правду: якось один з київських театрів відмовив впізнаваному актору у працевлаштуванні, бо той не мав диплома про вищу освіту.

– Я пішов вчитися на режисера естради. Але якби міг обирати курс, то пішов би вчитися на кінорежисера. Маю таку мрію. Знімав би фільми про Україну. Матеріалу дуже багато. Наприклад, дослідження Київської Русі. Це серйозний процес, мрію залучити до зйомок велику команду і знімати по всій Україні. Щоб на інший майданчик доставляли літаком. Щоб дослідити, хто ж таки нападав на ту Київську Русь. Які ж це племена були. Здається, то було б цікаво. Але до цього треба дійти. А так: знімав би комедію, щось комедійне. Люди люблять бачити своє життя свій побут.

Але комедію важко грати. От наприклад, дільничий Дзюба — це трагічний герой. Я по ходу переробляю сценарій саме під нього,  і на знімальному майданчику (а зараз тривають зйомки другого сезону «Дільничий з ДВРЗ»), і вдома. От Дзюба, він трошечки… Люди повинні бачити в ньому щось знайоме: свого сусіда, себе, щоб він розмовляв як чоловік в метро поруч, в маршрутці. От мені на ДВРЗ окликають: Дзюба! І мені приємно, значить їх зацікавила природність, людяність Дзюби.

– Ви не думали про те, що Дзюба зробить вас актором однієї ролі. Адже у вас більше 120 робіт в театрі та кіно. Але окликають на вулиці Дзюба?

– Нічого страшного. Зараз такий час, що як тільки покликали, то надягай штани і біжи. Перебирати пропозиціями не доводиться.

– Однак, в рекламі ви не знімаєтеся. Не запрошують? Чи то нижче вашої професійної гідності?

– Запрошували. Я ще працював в театрі і мене через агентство запросили зніматися в рекламі компанії мобільного зв’язку, яка й зараз успішно надає послуги. Дали договір на ознайомлення і пообіцяли шалено великі на той час гроші. Коли я прийшов в офіс компанії, щоб уточнити деякі матеріальні деталі, мене попросили зачекати фінансового директора, яка вийде і розкаже все, як треба. За трохи до мене вийшла дама, перстнів не було хіба що на великих пальцях. Золото було всюди. Я аж завмер, дивлячись на неї. Вона  сказала кілька слів: «Здравствуйте. Денег нет». Видно, їй передали те питання, яке я хотів з нею обговорити.

І все. Більше я в рекламу «не ходив». Якийсь час ще телефонували, пропонували. Але відбувалося так: вони називали суму, і я віджартовувався. Зараз вже й не телефонують, Очевидно, знають, що я відмовлю. Мені розповідали: в Європі, люди спеціально вчаться, щоб зніматися в рекламі. Тобто є спеціально навчені актори.

– Не планували спробувати себе в політиці? Нині там багато діячів культури та шоубізу.

– В політику йдуть, аби щось змінити, так? Тоді я вже трохи в політиці. Наважився на досить відповідальний крок — взяв дітей, яким буде по 20 років, щоб вчити їх заради змін у мистецтві, заразом доводити щось колегам, які викладають не один рік — вважаю це теж політикою, хоч і за зарплату.

Щодо політичної кар’єри у владі, з огляду на останні події — категоричне ні. Це не передвиборна кампанія була, а готові номери для гумористів чи коміків. По-перше: краще займатися тим, що направду до душі — діти, сім’я, робота, а по-друге: досі якось вдавалося уникати пропозицій.

– Але у двох сезонах «Слуги народу» роль депутата ви зіграли досить переконливо.

– Для успішної ролі костюм, який тобі пошили, треба зробити своїм. Дуже відповідально ставлюся до кожного свого образу. Однак, мені не вдалося до кінця зрозуміти, хто такий депутат. Ніколи не тримав стільки доларів, як тримають вони. Навіть не уявляю, скільки всього вони насправді тримають в руках.

В «Слузі народу» грати не сподівався. З командою «95 кварталу» доводилося працювати раніше, до «Слуги». Завжди імпонувала злагоджена акторська робота серед них, можу сказати тоді мені пощастило: я пройшов проби, мене затвердив сам режисер, без посередників, тобто кастинг-менеджерів, і все було чудово. Від зйомок у третьому сезоні «Слуги» я відмовився. Не думав, що серіал — це реклама, як з’ясувалося. Я не знав. Дотепер вважаю, що правильно відмовився.

– Розпочинаючи власний творчий шлях на якого актора хотіли бути схожим ви?

– На Луспєкаєва. «Біле сонце пустелі». Хоча, тоді на нього всі хлопчаки хотіли бути схожими.

– Якби вам довелося розповідати про українську культуру зарубіжному колезі, яка б це була характеристика?

– Проблеми в культурі і так всім відомі, але вони почалися не сьогодні й не вчора. А десь там, в 90-их. Грошей не давати, а вкидати мішками, прицепами возити треба. І це претензії до багатьох систем і партій, які керували державою протягом 20 років. Якщо у 2000-х почалося якесь відродження, то зараз кіно знімається де завгодно, тільки не у нас. На кіностудії Довженка іржава техніка, павільйони сипляться, світла нема уночі. Садок той Богом забутий. Може не тільки Шулявський міст ремонтувати, а трохи ближче до центра і правіше? За садочок той яблуневий? Може туди теж копійчину вкинути, жучків потравити, черв’ячків? Хай ростуть собі ті яблучка дітям нашим на згадку, щоб вони знали, хто був такий Олександр Довженко, що був такий проект «Земля», який зібрав купу премій.

Минулого року ми знімали там перший сезон «Дільничого з ДВРЗ». Знімаємо й чуємо: «Ко мне! Фу! Рядом!» Тільки подумайте — на знаменитій кіностудії Довженка вигулюють собак! І на нас дивляться, наче божевільних, мовляв, ви що тут кіно знімаєте? Ви серйозно?

– А шанувальники не відволікають? Адже ви досить медійна особа.

– Я розумію як шанувальники заважали Ступці. Це так. А мені ще рано про це думати. Ось на  поминальні дні їздили з дружиною на свої малі батьківщини. На одному з кладовищ підійшов якийсь чолов’яга: «Прівєт. Дай автограф». Питаю, нічого, що ми на кладовищі? Так ми ж, каже ,на центральній дорозі. Я відмовив йому. А так не відмовляю. Дітям особливо, коли підійде і розтягує: «До-о-о-обрий де-е-ень». І все. І це найдорожче. Навіть наша знімальна група із завмиранням подиху до діток ставиться. Навіть керівництво не проганяє їх. І сфотографуватися завжди погоджуюся. А що робить?

Розмовляла Кристина ЛОМЕНКО

Copy link
Powered by Social Snap