Бровари стали першим містом, де зірковий гурт Kozak System спустилися у бомбосховище аби відіграти 110-й концерт на користь ЗСУ. По всій території України на той момент було оголошено повітряну тривогу, над Київщиною працювали ППО, а у бомбосховищі МКЦ «Прометей» лунали «5 хвилин» у акапельному виконанні. І місцями голос фронтмена Івана Леньо тонув у різноголоссі публіки, що не змовляючись підхоплювала кожну нову пісню.
Усупереч очікуванням саме ця частина концерту, під бетонними перекриттями, сподобалася броварчанам більше, аніж та, що її догравали у фойє культурного центру. Втім, загальне враження залишилося драйвово-піднесеним у броварської аудиторії, а Іван Леньо каже, що їх концерти з 24 лютого стали не про творчість, а про підтримку морального духу українців. Про що іще «Громадський Ревізор» говорив з артистом:
Про повітряну тривогу і масовані ракетні удари
Мені не страшно. Я добре розбираюся в стратегії війни, за 11 місяців заглибився в цю тему, вивчив і розумію, що ті ракети, які випускає росія у бік України по 13 мільйонів доларів одна, летять по інфраструктурі. Ми знаходимося зараз у такому місці, де інфраструктури немає. Отже і хвилюватися нема чого.
- Іване, ваше заспокоєння зараз конкурує з відомим «заспокійливим» Офісу Президента.
Ви маєте зрозуміти, що війна прийшла до нас не за нашим проханням. І якщо кожен день боятися, то варто виїхати з країни. А коли одного разу сказав, що готовий померти – життя стає радикально іншим. Ти стаєш ефективним, працюєш і роботу робиш не помічаючи. Якби воїни на передовій увесь час переживали, що можуть загинути, вони були б неефективними, не змогли б воювати.
Про інформаційний фронт і музику на Spotify
На сьогоднішній день у нас маса людей не знає війни. Не знає, а отже, боїться. Це 95% тилу, що мають забезпечити 5% тих, хто воює. Для того тиловикам необхідно мати бойовий дух. Вони, ми, маємо вірити в перемогу і розуміти, що навіть п’ять хвилин вкладених у плетіння маскувальної сітки від кожного українця – це суттєвий вклад в перемогу.
Попри те, що триває 11 місяць війни, на Spotify Україна перші дві сходинки за популярністю займають російські виконавці. Українські підлітки це слухають. Значить треба їм пояснити, що російські ракети, які летять на Україну і російська музика – це одне і теж. Цим теж хтось має займатися. Тому наші концерти це трохи акції, де між піснями ми багато говоримо і проводимо людям роз’яснення, як потрібно жити під час війни, що робити, але однозначно не чекати її закінчення. Бо це приводить до психічних розладів. Може вона ніколи не закінчиться.
–То ви для цього залишилися в Україні, а не рвонули за кордон, як багато ваших колег по музичному цеху? Кажуть, що вони там для того, аби доносити інформацію про воєнні реалії в Україні.
– І правильно роблять. Якщо це правда.
Про волонтерство і відпочинок, якого нема
Я не втомлююся. Робота, яку робиш усвідомлено та із задоволенням – не втомлює, бо то і є твоя екзистенція. Справді все, що заробляємо на таких концертах (донати від глядачів, самі концерти благодійні, вхід – вільний – прим. ред.) – конвертуємо у потрібні для ЗСУ речі. Як правило це дрони «Мавіки», або джипи-пікапи. Маємо в опіці комбригів, це наші друзі. Ми знаємо, що їм потрібно, знаємо, де вони дислокуються, маємо прямий зв’язок з ними. Зібрали-купили, гуртом відвозимо, паралельно граємо концерти там, у бліндажах, і вертаємося назад.
З початком повномасштабної війни, я приєднався до патрульної поліції, маю дозволи заїжджати у зони, де простого волонтера не пустять. А отже, маю можливість бачити війну своїми очима. Сили дуже нерівні. Але ми змогли довести, що наші Збройні Сили найефективніші у світі. Все поступово накручується на загальний стержень і попереду я бачу перемогу, звільнену країну, бачу справжніх людей, які витримали це випробування, тоді стане очевидним, що ми такий перейшли точку неповернення. Бо війна закінчиться, а нам далі жити, і з сусідом – теж. Вони нікуди не дінуться. Всіх 145 мільйонів не вб’ємо. Тому роботи багато, працювати – довго. Якщо ти це розумієш, чого ти маєш втомлюватися? Просто працюй і все.
Про війну
Буквально п’ять днів тому ми повернулися з триденної поїздки у Бахмут. Тому я над усе намагаюся передати цивільними людям, як вести себе під час війни, що робити, бо найважче випробування зараз – психологічне, це страх. Страх треба перебороти. Зрозуміти, що проти нас воює величезна імперія, та у неї є слабкі місця.
Ми мусимо перемогти. У нас вибір: або ми їх, або ми – їх. Є інший вибір – еміграція всіх українців і знищення всієї країни. Бо росія воює не за території. Там, де пройшла лінія фронту – випалена земля. Жити там ніхто не може і не буде. І якщо їх пускати далі – все буде випалена земля. Яка їм не потрібна. Вони воюють за наші душі. Вони хочуть щоб ми зникли з планети, бо ми єдина нація, яка показала москалям «фак».
Про закінчення війни: коли настане наша перемога
Почуйте мене, я правда прошу всіх – не ставте собі це питання. Воно забирає у вас сили. Важливий шлях, а не фінал. Вмикайтеся на повну щодня. Коли йдеш по шляху, тобі все одно, коли він закінчиться. Навіщо тобі знати про її закінчення, якщо ти впливаєш тільки на те вузьке коло у якому знаходишс? Просто принось користь на своєму місці і просто живи.
Давайте уявимо, що війна закінчиться, приміром, через 10 років. Кому стане від цього легше? Вона точно не закінчиться завтра. І не закінчиться через рік. Знову ж таки, яка форма завершення має бути? Вся росія має бути залита бетоном? Такого не буде, бо це ядерна держава. Усіх вбити не зможемо – там мобілізованими може бути 40 мільйонів людей. Може у них зброї не вистачить, а може вистачить – яка мені різниця? Моя справа робити так, щоб ЗСУ мали зброю, були ситими, мали бойовий дух, а люди , які приходять на наші концерти це усвідомлювали, приходили додому і продовжували удвічі більше працювати на ділянці свого фронту.
