Міг би переїхати на західну частину України, де спокійно і ракети майже не літають. А міг би виїхати з родиною за кордон, бо дозволяє соціальний статус і фінансовий стан. Але якомога далі від війни відправив дружину з дітьми. Собі залишив інший шлях. Складний, небезпечний та незбагненний для багатьох його знайомих. Його досі питають: навіщо?
І справді, навіщо успішний підприємець пішов на війну, якщо міг у статусі багатодітного батька виїхати за межі України? Про це і не тільки з успішним бізнесменом, партнером девелоперської групи компаній DIM, адвокатом Андрієм Насіковським (позивний Хірург), розмовляв журналіст «Громадського ревізора».
На усвідомлення масштабів війни сім’ї Насіковських знадобилося кілька днів. Почали потроху волонтерити. Андрієва дружина в одному з телеграм-каналів дізналася, що дитяча лікарня потребує продуктів харчування. Поїхали в «Термінал», повністю завантажили авто. Потім возили продукти у броварську лікарню на Шевченка.
Підтримували блок-пост у Броварах, де стояв батальйон “Свобода”. Допомагали по-максимуму, закривали усі запити комбата.
Комбат мій давній друг, Петро Кузик, він очолює Київський осередок партії «Свобода». Я його просив, коли стане «жарко» під Броварами, чи у самому місті, щоб попередив, бо у мене трійко діток, дружина, мама і сестра з племіннками. Я до останнього вірив, що рашистів тут не буде, але як вони дійшли до Гоголева, зателефонував Кузик і наказав вивозити сім’ю. Мовляв, ми їх затримаємо, звісно, але давай не будемо ризикувати. Ми зібралися за пів години, поїхали у Трускавець. Через два дні я повернувся у Бровари. Волонтерити стало нудно. Так я й пішов воювати. Для початку уклав контракт з київським ДФТГ.
Бойове хрещення в Ірпені: «Я боявся за своє життя»
До війни Андрій Насіковський зброю тримав у руках тільки заради полювання. Має ліцензію і дуже любить полювати на зайців. Каже, що зараз все так само, але «зайці» можуть відстрілюватися.
Через тиждень Андрій сів у машину і рушив із комбатом в Ірпінь. «Не страшно?» — питав Кузик. Насіковський хоробрився, відповідав бадьоро: «Не страшно». Але частково окуповане місто вжахнуло.
Я не мав з чим порівнювати війну. Чув вибухи та канонаду, їхні прильоти — наші відповіді. Було страшно. Не розумів де наші, де ворог, де може бути снайпер і куди треба ховатися чи бігти — ось що найгірше. І там вперше побачив мертвих орків.
- Що саме було страшно?
Я боявся за своє життя. Інша справа, коли ти розумієш, як воювати, відстрілюватися. Тієї ірпінської ночі (на нічліг ми розмістилися в ЖК «Адмірал»), балакали з Петром до часу ночі, розпитував його, як поводити себе на війні. І чуємо по рації, що до нас наближаються «гості» – 10 осіб. Ані тепловізора, ані приладу нічного бачення у мене нема, звичайний приціл. У той момент відчував себе безпорадним. У комбата був тепловізор, ми з ним піднялися на другий поверх, він його увімкнув і почав стріляти по ним. Десь п’ять військових він поклав. Для мене це був шок, я побачив таку кількість людських смертей. Ви не повірите, після цього комбат заснув одразу, буквально за кілька хвилин почулося його хропіння, а я не спав, мене колотило всього не через холод — від усіх цих емоцій.
Попри побачене, Андрій Насіковський вирішив їхати на Схід України. Його попереджали, пережите у Ірпені — то «іграшки» у порівнянні з Сєвєродонецьком. Але рішення Андрія залишалося незмінним — він мусив все побачити на власні очі.
У Лисичанську, через чотири дні адаптації, ми з побратимами вирушили у розвідку, всі мости були зірвані, і ми пересувалися човном. На протилежному березі очікували хлопці на “Жигулях”. Нас було п’ятеро. Набилися, як оселедці у банку, я сидів скраю, виставив руку з вікна, щоб у разі чого швидко відчинити двері. І тут наша машина попадає під обстріл: одна автоматна черга, друга. Водій зорієнтувався, ми швидко поїхали звідти. А я молився, щоб куля не потрапила в голову або живіт. Згодом, коли приїхали на нашу базу, а я блідий аж білий, то було у тисячу разів страшніше, ніж в Ірпені. А тим часом навколо, таке враження, що я потрапив у фільм «Врятувати рядового Райана», бойові дії — на 360 градусів навколо: міни, ракети, кулі, вибухи звідусіль не вщухають, де свої, де чужі нічого не зрозуміло.
Спали наші солдати по півтори-дві години на добу. Більше не можеш собі дозволити. Базу наших бійців постійно обстрілювали танки.
Танки розбирали це приміщення кожного дня. Починали зранку і десь до 23:00 стріляли по нашій адмінбудівлі (ми базувалися у приміщенні колишнього МРЕВ). Рузькі любителі поспати, уночі вони не воювали, тому стрілянина вщухала звечора і десь о 4 ранку все починалося знову.
Коли прилітає снаряд від танку — це не описати словами. Монолітна будівля аж підскакує у повітря і здається, що зараз все впаде на тебе. Одного разу так і сталося, був прильот, обвалилося сім поверхів, як картковий будиночок.
Андрій добре пам’ятає, як колоною виходили з Лисичанська. Сільська розбита дорога. За ствобом куряви нічого не видно. Колона рухається не вмикаючи фари, тільки на червоному світлі, швидкість 40-50 км. З лівого боку (там Попасна), росіяни прострілюють дорогу.
Я не розумів — ми виїдемо, чи ні, був готовий взяти зброю і йти пішки. Але мені пощастило у цей перший заїзд на передову, як напевно щастить усім новачкам. Колись думав, чому гинуть досвідчені військовики, хто воював з 2014 року. Бо новачки інстинктивно ще ховаються, ще бережуться. А досвідченим не страшно. Професіоналізм присипляє їх пильність.
Чим зможе — допоможе, але сам у госпіталь ані ногою
Повернутися у Київ Андрія змусила сильна алергія. Через фосфор у бомбах, витік хімікатів на зруйнованих підприємствах у нього почалося серйозне запалення слизової. Він одразу уточнює — у столиці він тимчасово, невдовзі знову повернеться на «нуль», а поки проводить час з сім’єю та дуже нервує, коли його запитують, чи він власноруч вбивав рузьких солдат.
Так часто це питання задають. Воно таке некоректне. Кожен робив свою роботу, завдяки якій орків ложили пачками, але грубо кажучи, на курок ніхто не натискав. Працювала артилерія, дальній бій. По рації чули, як наш танк розніс їхню позицію і вони починали це обговорювати: «У нас прилет» і т.д. А поруч багато російськомовних побратимів. Дуже важко усвідомити, що стріляєш по ворогу, а не по своїх.
Окрім захистити державу, не менш важливим завданням для українського бійця є збереження власного емоційного стану у нормі. Наприклад, Андрій каже, що заради цього ніколи не зайде у військовий госпіталь.
Напевно так неправильно говорити… Я ніколи в житті не зможу побачити наших поранених. Це сильно демотивує. У нас всі досвідчені вояки, але після того, як на наших очах авіаційною бомбою розірвало молодого хлопця, який повертався з розвідки… Йшов по зеленці. Два дня тому обвінчався з нареченою, був душею роти. Зрозуміло, що таких випадків багато, але пережити їх без стресу неможливо. Це дуже пригальмовує. На війну треба і тягне, так, але страх постійно залишається з тобою. Краще бути зажмуреним, ніж залишитися тягарем без рук, без ніг.
- Чому б вам просто не повернутися у мирне життя?
Я мушу виконати свою роботу там. Це мій обов’язок, насамперед, перед собою. Так, маю можливість місяць відпочити за кордоном. Але як це буде виглядати для моїх побратимів? Я в ресторані, а вони в окопах? А як я сам буду почуватися, сидячи у якомусь розважальному закладі? Межі країни до перемоги я залишати не буду. Хай поки в тилу — продовжую виконувати роботу. Організовую хлопцям БК, купую патрони, дві машини вже поїхали на батальйон.
- Вас не дратує, що багато чоловіків не пішли воювати?
В тилу довго тримається душевний дисонанс. Другий раз я приїхав до родини у Трускавець, мав зі Львова перегнати машину на Київ. Заїхав своїх провідати, вже по формі, із зброєю. Захожу у той готель, а там чоловіки в халатах, тапочках, на масажах. Чесно: мені було противно. Я дуже хотів побачити сім’ю, але сказав, що поїду звідси наступного ж дня. Я добре знаю, що відбувається ТАМ, а тут призовного віку чоловіки у SPA-салонах.
Наші позиції продають за жалюгідні рублі, але ми все одно переможемо
На передовій у Андрія так само не складаються «стосунки» з місцевим населенням, як не полишили місця бойових дій, які примудрилися жити під окупацією і залишати свої домівки не планують. Бо їм байдуже, хто врешті їх відвоює: Україна, а краще росія, — ділиться враженнями Андрій.
Ми називаємо їх «ждуни». Наприклад, звільняємо якийсь населений пункт від росіян, на в’їзді нам негайно вклоняються місцеві жінки з короваєм і обов’язково з горілкою: «Ой, ми вас так чекали». І вони ж здадуть ворогу наші позиції. Підійдуть, подивляться і здадуть за жалюгідні рублі.
Усі українці з тих країв одразу виїхали. Правдами й не правдами. Залишилися ждуни. Вони душею не українці, там українського нічого нема, або й не було ніколи. Чесно — мені їх не шкода. Їх зруйновані будинки — вони отримали те, що хотіли. Адже завжди підтримували росію, чекали «руській мір». Є там українські села, в одному з них ми колеса підкачували. Нам зробили це безплатно і ще чотири колеса подарували. А є шахатарські селища. Тамтешні мешканці навіть зовні як урки виглядають.
Найстрашніше те, що ми зараз звільнимо ці території, зачистимо від орків, багато наших бійців поляже там навічно, а люди, місцеве населення — вони залишаться. Залишаться такими, як є, з палкими сподіваннями на росію, з ненавистю до всього українського… Я не сприймаю цих людей, як на мене — краще б їх не було зовсім. Чи жалію я їх? Не жалію. Вважаю їх українцями? Однозначно ні.
- То коли все ж закінчиться війна?
Я думаю, що війна закінчиться літом, наступного року. Закінчиться тим, що ми повністю звільнимо Схід та Південь, повернемо Крим. Будуть втрати. Але й станом на зараз у нас так багато втрат, що вже не маємо права включати задню. Мені жаль тих, хто вже не дожив, хто ще не доживе до нашої повної перемоги. Але наша перемога неминуча. Опираючись тільки на мотивацію наших ЗСУ — повернемо Україну в кордонах 1991 року.
Наостанок Андрій Насіковський від імені усіх бійців батальйону «Легіон Свободи» просив відзначити Петра Кузика, «найкрутішого комбата», — за визначенням Андрія, який береже життя кожного бійця та є сильним авторитетом для підлеглих.
